2.5.2.2 Мислителі мілетської школи

Неминуще історичне значення діяльності мілетських мислителів — Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена полягає насамперед у тому, що, як справедливо підкреслюють багато істориків культури, вони створили основи європейської науково-теоретичної і філософської думки. Увесь наступний розвиток європейської філософії і значною мірою теоретичної науки, у тому числі й діяльність цілого ряду давньогрецьких учених і мислителів — Геракліта, атомістів, елеатів, Емпедокла, Анаксагора й ін. — перебував у колі проблем, уперше поставлених мілетськими філософами. Мілетські філософи, власне кажучи, уперше сформулювали цілий ряд наукових положень у загальнотеоретичній формі, розробили загальні наукові концепції, поклавши тим самим початок перетворенню науки на теоретичний базис існування людства.

Філософські й конкретно-наукові погляди Фалеса

Як стверджував Фалес (близько 625-547 рр до н.е.), субстанціональною основою всього існуючого є вода.

Думка вважати воду першоначалом й основою всього сущого належить Фалесу. Саме він перетворив цю думку з випадкового, часткового за своїм характером і значенням здогаду в універсальний, раціонально осмислений принцип пояснення виникнення всього сущого. Як субстанцію "воду" не можна прямо ототожнювати з водою як з однією з чотирьох стихій природи, оскільки вона має здатність змінюватися, переходити в інші стихії — повітря, вогонь, землю.

Очевидно, положення Фалеса, що "вода є основою всього сущого" — його єдине достовірне філософське судження.

Постановка й вирішення логічно первинної, найбільш фундаментальної проблеми філософії — проблеми субстанції — обов'язково спричинює постановку питання про джерела руху й зміни всього сущого. Фалес вважав, очевидно, що саме душа є джерелом руху й усіх змін. Таким чином, його внесок у розвиток філософії полягає у висуненні й вирішенні (інше питання, наскільки воно є задовільним) двох фундаментальних філософських проблем: проблеми субстанції і проблеми джерела руху.

Характеристика основ учення Анаксімандра

У філософському творі "Про природу" Анаксімандр (610-546 pp. до н.е.) висловив припущення, що початком (принципом) і стихією (еталоном) сущого є Безмежне, увівши вперше таку назву цього начала. Він вважав, що началом є не вода — і взагалі жодна з так званих стихій (елементів), а деяка інша безмежна природа, з якої виникають усі небеса й усі світи в них. За його вченням, виникнення речей відбувається не через якісну зміну стихій (елементів), а внаслідок того, що боротьба протилежностей спричинює вічний рух.

Основи вчення Анаксімандра, безсумнівно, криються в більш розвинутому розумінні першооснови всього сущого — так званого апейрона" — безмежної, невизначеної матерії, джерела різноманітності й мінливості всіх речей. На відміну від Фалеса, Анак-сімандр уже не пов'язує своє розуміння першооснови всіх речей з якою-небудь однією, окремою стихією, а витлумачує цю першооснову в більш загальному розумінні — у розумінні первинної, якісно невизначеної, а значить ще не диференційованої матерії.

Сформулювавши більш загальне, абстрактне розуміння субстанціональної основи всього сущого, Анаксімандр тим самим зробив істотний крок уперед щодо поглиблення й узагальнення змісту основного філософського принципу. Уже обравши термін "алейрон" (який у дослідницькій літературі трактується по-різному), Анаксімандр показав, що прагне уникнути якогось специфічного, більш конкретного змісту в трактуванні першооснови всього сущого. Крім того, він уперше в універсальній формі сформулював проблему початку руху, пояснивши різноманітність речей тими процесами, що зумовлюють виникнення різноманітності всього сущого з єдиної першооснови.

Філософське вчення Анаксімандра можна кваліфікувати як незрілу, нерозвинену форму наївного античного матеріалізму.

Конкретно-наукові дослідження Анаксімандра присвячені не універсально-філософським, а більш вузьким, спеціальним питанням. Він здійснив систематизацію усіх існуючих положень геометрії. У космології Анаксімандр уперше обгрунтував природно-причинне пояснення походження всієї світобудови, висловив припущення про існування нескінченних світів. Його підтримали Демокріт та Епікур; пізніше цю ідею підхопив Дж. Бруно.

В астрономії Анаксімандр став провісником піфагорейської теорії сфер. Він стверджував, що навколо Землі як центру нашого світу обертаються три вогненних кільця: сонячне, місячне й зоряне, останнє розташоване найближче до Землі. Периферії кожного кільця являють собою повітряні оболонки, а в центрі кілець знаходиться вогонь. В оболонках є круглі отвори, через які виривається вогонь. Ці потоки вогню, що вириваються з отворів, — це і є Сонце, Місяць і зірки, які ми можемо спостерігати на небосхилі. Відповідно до цього уявлення сонячні й місячні затемнення Анаксімандр пояснив тимчасовою закупоркою цих отворів. Подібним чином він пояснив і фази Місяця.

З астрономічними уявленнями Анаксімандра безпосередньо пов'язані його технічні нововведення. Він першим у Греції почав використовувати гномон — інструмент для визначення полудня й сонцестоянь, а також сонячний годинник. Крім того, він створив першу модель небесної сфери, уперше склав карту Землі, спробувавши при цьому визначити її форму й розміри (Земля — циліндр (чи сплющена куля), висота якого дорівнює третині основи).

В області вивчення земних явищ Анаксімандр спробував пояснити причину ряду метеорологічних явищ: блискавки й грому, вітру, дощу; він дав також своєрідне пояснення природи землетрусів.

Сутність учення Анаксімена

Філософське вчення Анаксімена (близько 588-525 pp. до н.е.) являє собою одну з перших, незрілих, нерозвинених натурфілософських побудов. Він стверджував, що природа, яка є основою всього сущого, єдина й нескінченна, однак ототожнював її з повітрям. Анаксімен вважав, що природа є неоднорідною за ступенем розрідження й ущільнення. Це залежить від речовин, з яких вона складається. Розріджуючись, вона стає вогнем; згущуючись, вона стає вітром, потім хмарою, згущуючись ще більше, вона перетворюється на воду, потім на землю, камінь; все інше виникає із цих речовин. Анаксімен також визнає вічність руху, який спричинює зміну речей. Таким чином, філософія Анаксімена стверджує: основою, началом усього сущого є повітря. Отже, основний зміст учення Анаксімена полягає в постановці проблем матеріальної першооснови всього сущого й першоджерела руху.

У галузі спеціально-наукового знання заслуги Анаксімена, насамперед, у відстоюванні простого, зрозумілого викладу проблем, у прихильності до точних фактів і сміливих гіпотез. В галузі астрономії він першим серед грецьких учених установив відмінності між нерухомими зірками й планетами. Він обґрунтував новий, більш правильний порівняно з уявленнями Анаксімандра порядок розташування небесних тіл, близький до порядку, запропонованого піфагорійцями. Помістивши Землю в центр світобудови, Анаксімен вважав, що навколо Землі обертається круглий кришталевий небесний звід. Він увів, таким чином, уявлення про небесну твердінь, що протрималося в астрономії аж до Коперника. Розвиваючи свої погляди, Анаксімен спирався на припущення, що світила виникли не безпосередньо з "повітря" — першооснови всіх речей, а утворилися з "повітря" землі.

У метеорології Анаксімен сформулював вражаюче близькі до сучасних пояснення природи снігу, граду, блискавки. Він запропонував природно-наукові пояснення цілого ряду інших явищ, зокрема зміни погоди й напрямку вітру, хмар, довгу, землетрусів і світіння моря.

Таким чином, сфера власне наукових інтересів Анаксімена була досить широкою і різноманітною. Науково-теоретичний характер його конкретних досліджень виявляється в тому, що він, як Фалес та Анаксімандр, намагався пояснити окремі явища природи, спираючись на загальні теоретичні припущення й гіпотези, а їх конкретне пояснення подавав з позицій причинно-наслідкового зв'язку.

Підсумовуючи філософські й наукові погляди мілетців, можемо стверджувати, що в європейській культурі вони першими відкрили принципово нову галузь — галузь філософського дослідження. Вони усвідомили, сформулювали й по-своєму логічно розв'язали найбільш фундаментальні філософські проблеми: проблему субстанції — першооснови всього сущого, проблему джерела руху — принципу, що пояснює виникнення з існуючої першооснови всієї різноманітності речей і явищ. Усі вони були за своїми основними світоглядними установками наївними матеріалістами, оскільки не до кінця усвідомлено визнавали як першооснову всього сущого ту чи іншу (визначену чи невизначену) матеріальну стихію. У трактуванні принципу руху вони спиралися на наївно діалектичну тенденцію, вихідним положенням якої було визнання внутрішньо роздвоєної природи руху. Разом з тим філософським побудовам мілетців властива нерозвиненість змісту вчень. Це відобразилося не тільки в допустовому характері самих першооснов і відсутності (або гіпотетичності) доказів, що наводилися на користь правильності висунутих принципів, але і, насамперед, у надзвичайно бідному змісті самих учень, які обмежувалися вирішенням найпростіших філософських проблем. Ця нерозвиненість учень мілетських мислителів у цілому зумовлена тією обставиною, що перші філософські побудови, саме тому, що вони — перші — і не могли ще бути достатньо зрілими й всебічно обгрунтованими, що, однак, не позбавляє їх того великого значення й цінності, яке вони мають для розвитку європейської й у цілому світової філософської думки.

З іменами перших мілетських мислителів пов'язане піднесення конкретно-наукового пізнання на якісно новий рівень - рівень становлення теоретичної науки. Крім того, мілетські мислителі завдяки своїй діяльності в окремих галузях науки сформулювали основні, найбільш важливі теоретичні проблеми, пов'язані з вивченням природи, а саме: проблеми космогонії, космології, походження життя, антропології і т.д. Тим самим вони сприяли створенню фундаменту для подальшої більш глибокої диференціації наукового пізнання.

Мілетська школа — це натурфілософське пізнання світу, в якому ще не відбувся повною мірою поділ на природничо-наукове й філософське. Філософська й природничо-наукова картини світу тут формулюються в тісній єдності. Але від уявлень, що субстанція може бути мінливою, здатною до змін, перебувати в процесі розвитку, залишається один крок до світогляду, у якому світ сприймається як породження уявної абстракції. Цей важливий крок і зробили піфагорійці.