6.1.15 Кругообіг вуглецю
Біосфера, за В. І. Вернадським, — це "організована, виразно окреслена оболонка земної кори, пронизана життям". Протягом мільярда років існування біосфери організованість створюється й зберігається завдяки діяльності живої речовини — сукупності всіх живих організмів. Форма ж діяльності живого, його біогеохімічна робота в біосфері полягає в здійсненні необоротних і незамкнутих кругообігів речовини і потоків енергії між основними структурними компонентами біосферної цілісності: гірськими породами, природними водами, повітрям, грунтами, рослинністю, тваринами, мікроорганізмами. Цей процес неперервного кругообігу є одним із наріжних каменів в ученні про біосферу й називається біогеохімічною циклічністю.
Великий біосферний кругообіг складається з пов'язаних між собою процесів — біогеохімічних циклів вуглецю, води, азоту, фосфору, сірки, біогенних компонентів — кальцію, калію, натрію, заліза, бору, цинку, міді й ін. Життєво важливе значення для всіх організмів має кругообіг кисню.
Особливість кругообігу вуглецю полягає в тому, що існують два кругообіги цього елемента в біосфері. Один — на суші, інший — в океані.
У тепловому балансі атмосфери й вивітрюванні гірських порід головну роль відіграє двоокис вуглецю. Він утворюється в результаті окислення органічної речовини і є джерелом вуглецю для рослин. У навколишньому середовищі двоокис вуглецю існує в різних формах. В атмосфері міститься 0,03% С02. Двоокис вуглецю є джерелом вуглецю для всіх рослин, а коли тварини живляться рослинами, то більша частина органічного вуглецю видихається як двоокис вуглецю. Певна частина органічного вуглецю похована під відкладами. Вміст вуглецю (у молях) в атмосфері 5,4- 10,в; в океані на глибині 0-100 м — 7,4-1016; на глибині 100 м — 3,3-1018; у складі живих суходільних організмів — 7-10й, морських — 8-10й. Частина кругообігу вуглецю відбувається дуже повільно. За відповідних умов рослинні й тваринні рештки, що нагромадилися на поверхні ґрунту, за участі сапрофагів, тварин і мікроорганізмів перетворюються на гумус. Швидкість розкладання гумусу неоднакова й залежить від багатьох обставин.
Надходження річкової воли в океан протягом тривалого часу і її випаровування приводить до збільшення в морській воді вмісту НСО2 Надлишок СO2 виділяється в атмосферу, де двоокис вуглецю розчиняється в дощовій воді. Лужність і концентрація СО, у чистій воді дорівнює нулю. Коли СO2 розчиняється в чистій воді, то збільшується загальний вміст СO2, а лужність залишається без змін.
Дощова вода, насичена СO2, потрапляє на суходіл, де взаємодіє з вапняком і, розчиняючи його, утворює іони Са2+ і НС03". Згодом річкова вода повертається в океан і цикл повторюється. Загальним результатом циклу є розчинення карбонатних порід на суходолі й осідання їх у морі. Концентрація в атмосфері й океані залишається однаковою.
У кругообігу вуглецю є відгалуження, які закінчуються глибокими тупиками. Одним із них є торфовища. Нестача кисню й висока кислотність перешкоджають розпаду речовин, і вуглець "зберігається" в органічній масі торфу, шар якого досягає іноді потужності 20 метрів. Ще менше у вуглецю шансів на самостійне повернення в кругообіг із величезних "комор" — могутніх покладів кам'яного вугілля. У світових покладах вапняку, нафтоносних сланців та осадових порід, що містять вуглець, його маса становить приблизно 20 10'5 тонн. У вугіллі й нафті приблизно в 50 разів більше вуглецю, ніж його міститься у всіх живих організмах. У біосфері швидко обертається лише кілька відсотків колосальної кількості вуглецю, який знаходиться на поверхні Землі або близько до неї. У водних глибинах і вдалині від берега обмін СО, з атмосферою не відбувається, вуглець не надходить також у вигляді НСО, — з річковими водами Організми в морі, однак, взаємодіють з карбонатною системою двома шляхами. Рослини поглинають СO2, синтезуючи органічну речовину, у той час як тварини поїдають органічну речовину, виділяючи С02. Поглинання вуглекислого газу в процесі фотосинтезу обмежується верхніми шарами Світового океану. Рослинний планктон океанів споживає протягом року близько 40 мільярдів тонн вуглецю у вигляді його двоокису, розчиненого в поверхневих водах. Тут же розчинений і кисень, який виробляє фітопланктон. Вуглець, який у процесі фотосинтезу трансформується в органічну речовину сухопутних організмів, рано чи пізно повертається в атмосферу.
Тварини можуть виділяти CO., у морську воду на всіх глибинах. Дихання тварин у глибинних водах, у темряві, збільшує концентрацію СО,, у той час як лужність води залишається незмінною.
Внутрішній чи зовнішній кістяк багатьох рослин і тварин складається із клітин, то містять карбонат кальцію. Багато із цих тварин мешкають у морі і, коли гинуть, їхні кістяки потрапляють на морське дно. Інші рослини іі тварини живуть на дні шельфової зони. Таким чином, на мілководді накопичується карбонат кальцію. Саме тому, коли відбувається процес занурення поверхні, на вершинах вулканів, які лежать на незначній глибині в тропічних водах, утворюються найбільші скупчення відкладів карбонату кальцію — продукту життєдіяльності морських рослин і тварин.
Дві величезні системи біосфери, океан та атмосфера, обмінюються двоокисом вуглецю через поверхню океану. Автономність цих систем порушують вітер і хвилі. Кількість двоокису вуглецю, розчиненого в поверхневих шарах океану, перебуває в рівновазі з його концентрацією у всій атмосфері. Повний цикл кругообігу вуглецю в біосфері відбувається за 2000 років.
Людина, вступивши в епоху індустріальної революції, усе більше порушує природний кругообіг карбонатів, інтенсивно спалюючи викопне паливо — вугілля й нафту. За існуючої інтенсивності спалювання палива вміст СО, в атмосфері через 240 років подвоїться. Однак споживання палива невпинно збільшується. За останніми прогнозами, вміст СЩ2 в атмосфері подвоїться вже приблизно до 2020 р.
В атмосфері CO, є сильним поглиначем інфрачервоної радіації, тому спричинює парниковий ефект, унаслідок чого температура біля поверхні Землі невпинно зростає
6.1.16 Кругообіг речовини
Живі організми біогеоценозу є неоднаковими з погляду асиміляції й передавання речовини й енергії від одного типу до іншого. Цей ланцюг називається харчовим, або трофічним. Насправді існують не ланцюжки, атрофічні мережі різної складності;які часто охоплюють тисячі організмів. Але схема харчового ланцюжка наочно ілюструє дві закономірності.
Перша — належність усіх організмів до певного трофічного рівня. Трофічний рівень — це сукупність організмів, об'єднаних типом живлення. На один ланцюжок зі світляком ми можемо посадити і малесеньку попелицю, що живиться соком рослин, і величезного слона, який поїдає листя й пагони дерев. Вони насамперед гетеротрофи, які живляться органічною речовиною, яку утворили рослини — автотрофи. У спеціальній системі понять рослини відомі як продуценти. Цей термін підкреслює їх здатність створювати органічну масу. А от її споживачі — це консументи. Попелицю й слона ріднить не тільки належність до великого братерства споживачів, вони консументи першого порядку, виключно рослиноїдні тварини. Консументи другого порядку — м'ясоїдні тварини.
Є консументи третього порядку — "хижаки хижаків". Таким є, наприклад, орел, здатний напасти і на голуба, і на вовка або лисицю. Деякі тварини можуть бути консументами і першого, і другого порядку.
Г друга закономірність — просування органічної речовини "знизу догори", віл продуцентів рослин — до консументів — тварин усе більш високих рангів.
Сонячні промені в хімічних лабораторіях зелених рослин запускають у дію процеси фотосинтезу. Рослини синтезують органічну речовину, яку поїдають консументи першого порядку — рослиноїдні тварини. Втрати речовини або пов'язаної з ними енергії при переході на цей рівень становлять у середньому 90 відсотків. Вони витрачаються на підтримку життєдіяльності тварин. М'ясоїдні з'їли рослиноїдних тварин — втрачається ще 90 відсотків енергії. Третя ланка одержує енергію від другої ланки. Остання ланка — це редуценти, тобто організми, які "утилізують" мертву органічну речовину, сприяючи її розкладанню й мінералізації. До них належать бактерії, гриби, тварини всіх систематичних груп, які живляться екскрементами. Остання ланка замикає трофічний ланцюг, роблячи його нескінченним і забезпечуючи тим самим замкнутість кругообігу речовин. Трофічні відносини — сила, що рухає біогенний кругообіг речовин у природі, народжує потоки енергії, укладеної в хімічних сполуках тканин живих організмів. Лише на суходолі щорічно утворюється й руйнується від 10 до 55 мільярдів тонн органічної речовини. Близько 90 відсотків її в кінцевому підсумку потрапляє в атмосферу Землі, а решта — у зовсім іншій формі — повертається в кругообіг або залишається в перехідному етапі.
- Розділ 1. Природознавство, наука, науковий метод, пізнання і його структура
- 1.1 Що таке природознавство. Види природничих наук, предмет та мета вивчення. Класифікація методів наукового пізнання
- 1.2 Загальнонаукові методи емпіричного пізнання
- 1.2.1 Спостереження
- 1.2.2 Експеримент
- 1.2.3 Вимірювання
- 1.3 Загальнонаукові методи теоретичного пізнання
- 1.3.1 Абстрагування. Сходження від абстрактного до конкретного
- 1.3.2 Ідеалізація. Уявний експеримент
- 1.3.3 Формалізація. Мова науки
- 1.3.4 Індукція та дедукція
- 1.4 Загальнонаукові методи, що застосовуються на емпіричному й теоретичному рівнях пізнання
- 1.4.1 Аналіз і синтез
- 1.4.2 Аналогія та моделювання
- Розділ 2. Зародження, становлення й і розвиток природознавства
- 2.1 Зародження й розвиток наукових знань у стародавньому світі
- 2.1.1 Нагромадження раціональних знань у первісну епоху (від неандертальця до homo sapiens)
- 2.1.1.1 Повсякденне, стихійно-емпіричне знання
- 2.1.1.2 Зародження рахунку
- 2.1.1.3 Астрономічні знання та календар
- 2.1.2 Міфологія
- 2.2 Становлення цивілізації
- 2.2.1 Історичні передумови виникнення цивілізації
- 2.2.2 Неолітична революція
- 2.2.2.1 Основні передумови
- 2.2.2.2 Перехід від привласнюючої економіки до відтворюючої (продуктивної")
- 2.2.3 Металургія
- 2.2.4 Розвиток гірничої справи та видобування корисних копалин
- 2.2.5 Розвиток домашніх промислів і становлення ремесла
- 2.2.6 Еволюція суспільної свідомості. Раціональні знання
- 2.2.6.1 Астрономія та календар
- 2.2.6.2 Математичні знання
- 2.2.6.3 Біологія та медицина
- 2.2.6.4 Географія та картографія
- 2.2.7 Виникнення та становлення обміну
- 2.2.8 Поділ праці
- 2.2.9 Розвиток духовної культури
- 2.2.10 Становлення писемності
- 2.2.10.1 Вихідні відомості
- 2.2.10.2 Розвиток піктографії
- 2.3 Географія та основні характеристики цивілізацій стародавнього сходу
- 2.3.1 Давньоєгипетські держави
- 2.3.2 Держави Межиріччя
- 2.3.3 Мала Азія
- 2.3.4 Східне Середземномор'я
- 2.3.5 Середня Азія та Іран
- 2.3.6 Перші держави в Індії
- 2.3.7 Стародавній Китай
- 2.3.8 Культура давньосхідних цивілізацій
- 2.3.9 Від міфу до науки
- 2.3.10 Астрономічні знання стародавнього Єгипту й Межиріччя
- 2.3.11 Вавилонська математика та її застосування у фізиці
- .4 Давні цивілізації Європи
- 2.4.1 Мінойська цивілізація
- 2.4.2 Ахейська (мікенська) цивілізація
- 2.4.3 Греція "гомерівського" періоду
- 2.5 Філософія і наука античного світу
- 2.5.1 Формування й розвиток античної цивілізації
- 2.5.2 Від "дитячості" Гомера до атомістики Демокріта
- 2.5.2.1 Філософія та поезія Гомера
- 2.5.2.2 Мислителі мілетської школи
- 2.5.2.3 Загальна характеристика піфагоризму
- 2.5.2.4 Філософське вчення елеатів
- 2.5.2.5 Античний атомізм
- 2.5.2.6 Учення Арістотеля
- 2.5.2.7 Александрійська наукова школа
- 2.5.2.8 Геоцентрична система Птолемея
- 2.5.2.9 Спад у розвитку античної науки
- 2.6 Наука середніх віків
- 2.6.1 Основна характеристика епохи середньовіччя
- 2.6.2 Наука на середньовічному сході
- 2.6.3 Наука в середньовічній Європі
- 2.6.4 Висновок
- 2.7 Природознавство в епоху Відродження
- 2.7.1 Основна характеристика епохи Відродження
- 2.7.2 Філософія епохи відродження
- 2.7.3 Кінематична статика
- 2.7.3.1 Леонардо да Вінчі
- 2.7.3.2 Тарталья і Кардано
- 2.7.4 Геометрична статика
- 2.7.4.1 Убальдо дель Монте
- 2.7.4.2 Джованні Баттиста Бенедетті
- 2.7.4.3 Сімон Стевін
- 2.7.5 Кінематика
- 2.7.5.1 Основні передумови геліоцентризму
- 2.7.5.2 М. Коперник і його геліоцентрична система світу
- 2.7.5.3 Нова космологія
- 2.7.6 Джордано Бруно: світоглядні висновки з коперниканізму
- 2.7.7 Відкриття законів руху планет
- 2.7.7.1 Життя, присвячене служінню Урани
- 2.7.7.2 Йоганн Кеплер
- 2.8 Виникнення класичної механіки
- 2.8.1 Механіка г. Галілея
- 2.8.2 Картезіанська фізика
- 2.8.2.1 Декартівська концепція вихорів
- 2.8.2.2 Учення про речовину й теплоту
- 2.8.2.3 Космогонія
- 2.8.3 Ньютонівська революція
- 2.8.3.1 Ньютон і його час
- 2.8.3.2 "Математичні начала натуральної філософії" і їх структура
- 2.8.3.3 Закон всесвітнього тяжіння
- 2.8.3.4 Математичне узагальнення
- 2.8.3.5 Ньютонівська оптика
- 2.8.3.6 Атомістичні погляди Ньютона
- 2.8.3.7 Учення Ньютона про ефір
- .8.3.8 Ньютонівська Ідея дальньої дії
- 2.8.3.9 Простір, час, рух
- 2.9 Від геометричного методу до аналітичної механіки
- 2.9.1 Принцип найменшої дії
- 2.9.2 Принцип Даламбера
- 2.9.3 Аналітична механіка матеріальної точки й динаміка твердого тіла Ейлера
- 2.9.4 Аналітична механіка системи матеріальних точок і тіл Лагранжа
- 2.9.5 Розвиток аналітичної механіки
- 2.9.5.1 Принцип Гамільтона
- 2.9.5.2 К. Г. Якобі
- 2.9.5.3 М. В. Остроградський
- 2.9.5.4 Немеханічне трактування принципу найменшої дії Гельмгольца
- 2.9.5.5 Принцип найменшого примусу Гаусса
- 2.9.5.6 "Механіка без сили" Герца
- 2.10 Виникнення й розвиток електродинаміки
- 2.10.1Перетворення електрики на магнетизм
- 2.10.2 Перетворення магнетизму на електрику
- 2.10.3 Ідея поля
- 2.10.3.1 Фізичне поле Фарадея
- 2.10.3.2 Дві основи теорії поля
- 2.10.4 Теорія електромагнітного поля Максвелла
- 2.10.4.1 Основні передумови
- 2.10.4.2 Струм зміщення
- 2.10.4.3 Реальність поля
- 2.10.4.4 Поле та ефір
- 2.11 Основні досягнення природознавства XIX століття
- Розділ з. Сучасна фізична картина світу
- 3.1 Простір і час
- 3.1.1 Загальні зауваження
- 3.1.2 Основні концепції простору й часу
- 3.1.3 Поняття простору й часу у філософії і природознавстві xvi11 -XIX століть
- 3.1.4 Розвиток уявлень про простір і час у XX столітті
- 3.2 Теорія відносності
- 3.2.1 Загальні зауваження
- 3.2.2 Абсолютно чи відносно?
- 3.2.3 Експеримент Майкельсона-Морлі
- 3.2.4 Спеціальна теорія відносності (частина і)
- 3.2.5 Спеціальна теорія відносності (частина II)
- 3.2.6 Принцип еквівалентності
- 3.2.7 Загальна теорія відносності
- 3.3 Закон збереження енергії в макроскопічних процесах
- 3.3.1 Робота в механіці, закон збереження та перетворення енергії в механіці
- 3.3.2 Перший закон термодинаміки
- 3.4 Другий закон термодинаміки та принцип зростання ентропії
- 3.4.1 Другий закон термодинаміки
- 3.4.2 Ідеальний цикл Карно
- 3.4.3 Поняття ентропії
- 3.4.4 Ентропія та імовірність
- 3.4.5 Порядок і хаос. Стріла часу
- 3.4.6 Проблема теплової смерті всесвіту. Флуктаційна гіпотеза Больцмана
- 3.4.7 Синергетика. Народження порядку з хаосу
- 3.5 Квантова механіка
- 3.5.1 Гіпотеза про кванти
- 3.5.2 Фотони
- 3.5.3 Планетарний атом
- 3.5.4 Гіпотеза де Бройля. "Хвилі матерії"
- 3.5.5 Співвідношення невизначеностей
- 3.5.6 Хвильова функція. Хвилі імовірності. Образ атома
- 3.5.7 Причинність класична і причинність квантова
- 3.5.8 Принцип додатковості
- 3.6 Світ елементарних частинок
- 3.6.1 Фундаментальні фізичні взаємодії
- 3.6.1.1 Гравітація
- 3.6.1.2 Електромагнетизм
- 3.6.1.3 Слабка взаємодія
- 3.6.1.4 Сильна взаємодія
- 3.6.1.5 Проблеми єдності фізики
- 3.6.2 Класифікація елементарних частинок
- 3.6.2.1 Характеристики субатомних частинок
- 3.6.2.2 Лептони
- 3.6.2.3 Адрони
- 3.6.2.4 Частинки — носії взаємодій
- 3.6.3 Теорії елементарних частинок
- 3.6.3.1 Квантова електродинаміка
- 3.6.3.2 Теорія кварків
- 3.6.3.3 Теорія електрослабкої взаємодії
- 3.6.3.4 Квантова хромодинаміка
- 3.6.3.5 На шляху до великого об'єднання
- 3.7 Проблеми енергетики (ядерні і термоядерні реактори)
- 3.7.1. Поділ ядер урану
- 3.7.2 Ядерні реактори
- 3.7.3 Світові енергетичні ресурси та необхідність вирішення проблеми керованого термоядерного синтезу
- Розділ 4. Сучасна астрофізика та космологія
- 4.1 Еволюція всесвіту
- 4.1.1 Класична космологія
- 4.1.2 Парадокси Шезо-Ольберса і Зеєлігера
- 4.1.3 Неевклідові геометрії
- 4.1.4 Космологічний принцип
- 4.1.5 Всесвіт Ейнштейна
- 4.1.6 Всесвіт Фрідмана
- 4.1.7 Закон Хаббла й дослідження Слайфера
- 4.1.8 Моделі Всесвіту
- 4.1.9 Модель гарячого Всесвіту. Реліктове випромінювання
- 4.1.10 Інфляційна модель
- 4.1.11 Народження Всесвіту
- 4.1.12 Варіанти майбутнього Всесвіту
- 4.1.13 Деякі труднощі гіпотези розширного Всесвіту
- 4.1.14 Проблема позаземних цивілізацій
- 4.2 Галактика і квазари
- 4.2.1 Сонце та Галактика
- 4.2.2 Метагалактика
- 4.2.3 Класифікація галактик
- 4.2.4 Обертання галактик
- 4.2.5 Походження галактик
- 4.2.6 Гіпотези про походження галактик
- 4.2.7 Квазари. Відкриття квазарів
- 4.2.8 Особливості квазарів
- 4.2.9 Розподіл квазарів у просторі
- 4.2.10 Гіпотези про походження квазарів
- 4.3 Народження та еволюція зірок
- 4.3.1 Діаграма Герцшпрунга-Рассела
- 4.3.2 Еволюція зірок
- 4.3.3 Білі карлики
- 4.3.4 Пульсари та нейтронні зірки
- 4.3.5 Чорні дірки
- 4.3.6 Змінні зірки. Цефеїди
- 4.3.7 Зоряні скупчення та асоціації
- 4.3.8 Туманності
- 4.3.9 Пояс зодіаку
- 4.4 Сонячна система
- 4.4.1 Сонце
- 4.4.2 Джерела енергії Сонця
- 4.4.3 Як утворилося сімейство планет
- 4.4.4 Планети
- 4.4.5 Малі планети
- 4.4.6 Комети, метеори й метеорити
- Розділ 5. Сучасна біологічна картина світу
- 5.1 Життя як особлива форма руху матерії
- 5.1.1 Концепції сутності життя
- 5.1.2 Аксіоми біології
- 5.1.3 Основні властивості та ознаки живих організмів
- 5.1.4 Структурні рівні організації життя
- 5.2 Теорія еволюції
- 5.2.1 Еволюційні ідеї, концепції та гіпотези в додарвінівський період
- 5.2.2 Теорія еволюції ч. Дарвіна
- 5.2.3 Подальший розвиток теорії еволюції. Дарвінізм XX століття
- 5.2.4 Пристосованість до середовища існування (адаптація)
- 5.2.5 Різноманітність живої природи
- 5.2.6 Головні напрямки еволюції
- 5.2.7 Необоротність та необмеженість процесу еволюції
- 5.3 Розвиток життя на землі
- 5.3.1 Гіпотези виникнення життя
- 5.3.2 Походження життя
- 5.3.3 Хронологія еволюції живої природи за даними палеонтології
- 5.4 Походження людини
- 5.4.1 Історія питання
- 5.4.2 Місце людини в системі тваринного світу. Докази тваринного походження людини
- 5.4.3 Якісна своєрідність людини як біосоціальної істоти
- 5.4.4 Дані палеонтології та антропології про походження людини
- Розділ 6. Учення про біосферу та ноосферу
- 6.1 Біосфера
- 6.1.1 Виникнення вчення про біосферу
- 6.1.1.1 Етапи життя та наукової творчості в. І. Вернадського
- 6.1.1.2 Концепції в. І. Вернадського про біосферу
- 6.1.2 Утворення планетної системи
- 6.1.3 Основні характеристики Землі
- 6.1.4 Основні вимоги до умов, що забезпечують виникнення та розвиток життя
- 6.1.5 Основні етапи хімічної еволюції, що передували абіогенезу
- 6.1.6 Абіогенез
- 6.1.6.1 Виникнення пробіонтів і біологічних мембран
- 6.1.7 Основні етапи еволюції живої природи
- 6.1.8 Основні характеристики біосфери
- 6.1.9 Виникнення атмосфери та гідросфери
- 6.1.10 Основні характеристики атмосфери
- 6.1.10.1 Озон та аерозолі
- 6.1.10.2 Роль вуглекислого газу
- 6.1.10.3 Вплив атмосфери на радіаційний баланс Землі
- 6.1.11 Гідросфера
- 6.1.12 Взаємодія океану та атмосфери
- 6.1.13 Вологообіг
- 6.1.14 Жива речовина
- 6.1.15 Кругообіг вуглецю
- 6.2 Ноосфера
- 6.2.1 Розвиток і становлення людини
- 6.2.2 Виникнення вчення про ноосферу
- 6.2.2.1 Основні положення вчення про ноосферу е. Леруа і Тайяра де Шардена.
- 6.2.2.2 Концепція ноосфери в. І. Вернадського
- 6.2.3 Перехід біосфери в ноосферу
- 6.2.4 Умови, необхідні для становлення та існування ноосфери
- 6.2.5 Наука як основний чинник ноосфери
- 6.2.6 Проблеми становлення ноосфери