1.2.1. Хорологічна парадигма у землезнавстві

Землезнавство відображає концептуально-методологічну основу сучасного географічного пізнання. Форма її виразу – парадигма. Це система найбільш загальних фундаментальних вихідних положень науки, що об’єднує концептуальний спосіб бачення об’єкта дослідження, закони, теорії тощо. Наприклад: матеріалістична та ідеалістична. Одночасно, зазвичай, існують кілька парадигм – взаємодоповнюючих чи альтернативних.

І. Хорологічна парадигма

Зі свого виникнення географія розвивалася у рамках хорологічної парадигми. Спочатку її суть полягала у визначенні і документуванні взаємного положення суходолу й океану, усіх географічних об’єктів, що ніби заповнюють географічний простір. При цьому не з’ясовувалися причини, закономірності взаємного розташування. Їх опис проводився безладно, упорядкований лише за єдиною ознакою – територіальною приуроченістю.

Класичними творами, що репрезентують хорологічну парадигму, є описи мандрівників. наприклад Марко Поло, Нікітіна, Пржевальського. Недоліком хорологічної парадигми є низький рівень наукового опрацювання відомостей, одержаний переважно шляхом споглядання, і навіть недостовірність даних. Проте саме хорологічний підхід до вивчення навколишнього світу складає серцевину географічної науки, надає їй специфічності, виділяє серед інших наук.

У сучасній географії хорологічна парадигма реалізується на набагато більш високому рівні: це різні види польового картографування, дистанційні спостереження, вивчення взаємодії між сусідніми і, навпаки, віддаленими об’єктами, позиційний аналіз тощо (приклад: ефект бар’єрного підніжжя і бар’єрної «тіні»).

Піднятися на дуже високий рівень спочатку достатньо примітивному «землеопису» дозволило органічне поєднання хорологічної парадигми з іншими парадигмами. Останні забезпечують наукову обробку даних, їх аналіз, пояснення розташування об’єктів, прогноз майбутніх змін тощо. Це, у першу чергу, систематична парадигма, яка до речі, формувалася з давніх часів, паралельно з хорологічною.