фіз

Концепція створення та застосування багатоешелонованої системи захисту землі від астероїдної небезпеки

Ґрунтуючись на даних Слоунівського цифрового огляду неба, астрономи дійшли висновку, що кількість досить великих астероїдів, які б могли знишити цивілізацію, становить 700 тисяч. У такому разі ймовірність зіткнення з Землею -- 1:1500 протягом ста років.

Причому астероїдна небезпека є небезпекою для всього людства, і вона абсолютно реальна й невідворотна. Наприклад, 1994 р. на Юпітер, найбільшу планету Сонячної системи, упала комета Шумейкерів--Леві 9. Якби ця комета впала на Землю, то ефект від падіння дорівнював би вибуху одного мільйона водневих бомб, кожна потужністю 1 Мт. Вибух однієї ядерної бомби з еквівалентом у 40 Мт уже може зруйнувати велике місто. Існують, наприклад, гіпотези, що зіткнення з гігантським астероїдом спричинило те, що від Землі відірвався осколок, з якого утворився Місяць, а в місці зіткнення виник Тихий океан.

Учені розділяють астероїди за силою впливу на різні класи.

Астероїди типу Тунгуського метеорита викликають руйнування, які відповідають вибуху ядерної бомби в 40 Мт, що може зруйнувати велике місто. Вибух такого метеорита в густонаселених районах планети може в наш час призвести до загибелі 10-- 100 тисяч осіб. Таких астероїдів на небезпечно близькій від Землі відстані може існува-ти близько одного мільйона. Імовірність зіткнення їх з нашою планетою становить приблизно один разу 100--1000 років.

Астероїди діаметром 1 км під час зіткнення виділяють енергії у тисячу разів більше, ніж у разі Тунгуської катастрофи, а характер і масштаби руйнувань будуть нагадувати вибухи "Санторіа" і "Кракатау", викликані астероїдами діаметром 0.3--0.5 км. Перший з них знищив мінойську цивілізацію, тоді загинуло практично все населення навколишніх островів, зокрема острова Крит. На його береги після вибуху впали морські хвилі висотою понад 200 м. Падіння астероїдів таких розмірів у районах Землі з великою кількістю населення в наш час призвело б до загибелі 1 -- 10 млн. осіб. За розрахунками, імовірність зіткнення з таким астероїдом -- один раз у 10 000--100 000 років.

Астероїди діаметром близько 10 км можуть виділити енергію в 10 млн. разів більшу, ніж Тунгуський метеорит. Прикладом зіткнення Землі з таким астероїдом є катастрофа, що ввійшла в історію за назвою "Великий потоп". Уважається, що вона відбулася 11 тис. років тому і викликала загибель Атлантиди та швидке охолодження атмосфери, як під час ядерної зими. Падіння такого астероїда на Землю призвело б до загибелі 10% усього людства та до зникнення багатьох видів тварин і рослин. Можлива частота таких зіткнень становить один раз у 1 -- 10 млн. років.

Зіткнення з велетенським астероїдом (понад 100 км у поперечнику) призведе до глобального знищення всього живого на Землі, крім найпримітивніших форм. Частота зіткнень -- один раз у кілька сотень мільйонів років. Очевидно, що таке зіткнення викликає глобальну катастрофу.

--Говорити про зіткнення з астероїдом, діаметр якого становить приблизно 1000 км, безглуздо, бо в разі такого "контакту" планета Земля просто розвалиться.

За сучасними уявленнями, лише створивши багатоешелоновану систему захисту з елементами космічного базування, можна ефективно захистити Землю від астероїдної небезпеки. Система має складатися щонайменше з чотирьох ешелонів захисту: засоби, розміщені на Землі (четвертий ешелон) та в навколоземному космічному просторі аж до стаціонарної орбіти (третій ешелон), і засоби, розташовані в далекому космосі (перший і другий ешелони). На сьогодні пропонується створити перший ешелон захисту на базі спеціальних засобів, розташованих в околицях так званих сонячних точок лібрації (це точки, що випереджають Землю і відстають від неї на 60 під час руху планети по орбіті), і другий ешелон -- на базі засобів, розташованих на Місяці та в околицях точок лібрації системи Земля--Місяць. До складу всіх ешелонів захисту пропонується включити засоби далекого виявлення небезпечних космічних об'єктів та визначення їхніх траєкторій; засоби впливу на ці об'єкти, щоб змінювати параметри їхнього руху й руйнувати їх; а також засоби забезпечення їхнього функціонування та керування для прицільного застосування.

Цю багатоешелоновану систему захисту Землі від астероїдної небезпеки можна вважати системою першого етапу, розрахованою на захист Землі від космічних об'єктів, розміри яких не більші ніж 50--100 м, бо ймовірність зіткнень Землі з такими об'єктами в ближчому майбутньому є найвищою.

Людство, створивши ракетно-ядерну зброю, здобуло, мабуть, чи не єдину можливість боротьби з астероїдною небезпекою. Наприклад, проект, розроблений Науково-виробничим об'єднанням "Астрофізика", пропонує побудувати оптико-електронний комплекс, спроможний виявити космічні тіла, розміри яких більші за 20 м і які переміщуються відносно Землі зі швидкістю близько 70 км/с. Такий комплекс має включати в себе мережу з 10--12 наземних станцій, розташованих у районі екватора й оснащених телескопами діаметром приблизно 2 м. Щоб спостерігати й у напрямках, близьких до напрямку на Сонце, передбачається доповнити комплекс також космічними телескопами. Але виявити небезпечний об'єкт і з потрібною точністю визначити його траєкторію -- це ще не все. Треба вміти захищатися від удару чи хоча би мінімізу-вати його наслідки. Тепер розглядаються три основні принципи відбивання кометно-астероідної небезпеки. Це: 1)відхилення об'єкта, що загрожує, з орбіти зустрічі з Землею, 2)екранування Землі від зіткнення з таким об'єктом, 3)знищення цього об'єкта. Найпростіший спосіб відхилити невелике тіло -- завдати йому удару за допомогою спеціального космічного апарата. Якщо, наприклад, об'єкт діаметром близько 100 м рухається по орбіті з перигеєм 0.9 а. о. і апогеєм 4.0 а. о. та лежить у площині орбіти Землі, то апарат-ударник масою 100 т під час зіткнення надасть йому додаткову швидкість усього 0.25 м/с. Щоб розвести об'єкт і Землю на мільйон кілометрів, удар треба нанести аж за дев'ять з половиною років, тобто за три повні оберти навколо Сонця, до передбачуваного моменту зіткнення. Для більших об'єктів застосовувати цей спосіб навряд чи доцільно взагалі через неприйнятно велику масу космічного апарата.

Невеликий астероїд розміром у кілька десятків метрів можна вивести з траєкторії за допомогою спеціального буксирувальника, який можна застосовувати й у мирних цілях -- транспортувати невеликі астероїди, щоб в подальшому використовувати їх як джерело сировини для космічної індустрії, яку людству, рано чи пізно, доведеться створювати. Тому буксирувальник можна вважати транспортною системою подвійного призначення. Однак на таких буксирувальниках слід мати до 500--600 т палива.

І зовсім інша річ, коли виникає потреба захищатися від астероїда, виявленого вже на траєкторії зустрічі, наприклад, за десять діб. Чи реально боротися з такими об'єктами? Припустімо, небезпечний об'єкт виявлено на відстані 135 млн. км за 30 діб до зустрічі з Землею. Нехай, щоб запобігти прямому зіткненню, слід відхилити його траєкторію на 7000 км (це трохи більше за радіус Землі). Тоді у разі найсприятливішого взаємного розташування орбіт треба надати об'єкту швидкість близько 10 м/с. Простий розрахунок за відомою формулою Ціолковського показує, що для цього буде потрібно 2000 т такої робочої речовини, як водень, за умови, що швидкість витікання газів із сопла становить 10 км/с (такого типу двигуни вже перебувають у стадії розроблення), а маса астероїда -- 2 млн т. Гіпотетичний сферичний бак для зберігання водню матиме діаметр 16 м. Виведення в космос 2 тис. т корисного навантаження за допомогою сучасних (на початок 2006 р.) засобів доставки вантажів означає 20 стартів ракетоносія типу "Енергія". Таким чином, про практичне використання таких надпотужних буксирувальників для відвернення астероїдної небезпеки говорити ще зарано.

Набагато життєздатнішою на даний момент є ідея "апарата-диверсанта", що доставить на астероїд ядерний заряд, вибух якого приведе до спрямованого викиду маси астероїда та певної зміни траєкторії. Ураховуючи наведені вище вихідні дані, треба викинути приблизно 2.8% загальної маси астероїда зі швидкістю близько 1000 м/с. Найперспективнішим здається використання ядерних вибухів для відхилення траєкторії об'єктів діаметром понад 1 км. При цьому заряд не обов'язково доставляти безпосередньо на поверхню астероїда: розрахунки показують, що могутній підрив навіть поруч з таким небесним тілом призведе до сильного локального нагрівання його поверхні, випаровування, дроблення та викидання речовини з поверхневого шару, у результаті чого в об'єкта збільшиться швидкість в протилежному напрямку.

На міжнародній науковій конференції, що проходила в Євпаторії у вересні 2000 p., був запропонований ще один досить цікавий підхід до розв'язання проблеми. Суть його полягає в тому, щоб "пофарбувати" потенційно небезпечний астероїд дзеркальною фарбою і тоді сонячне світло своїм тиском зрушить його з орбіти. Зрозуміло, що фарбувати треба не ту брилу, яка вже мчиться до Землі, а ту, яка тільки підозрюється щодо небезпеки через багато-багато повних обертів навколо Сонця. Розрахунки показують, на жаль, що навіть для об'єкта діаметром усього 10 м відхилення таким способом на потрібну відстань забере біля 20 тисяч років.

А от, наприклад, за допомогою "сонячного вітрила" площею 400 тис. кв. м, установленого на об'єкті діаметром 5 м, можна змінити несприятливу траєкторію протягом приблизно двох років. Так що описаний метод можна застосувати, щоб превентивно розчищати космічний простір від малих тіл, що становлять загрозу для Землі.

Ще один підхід до проблеми захисту Землі від небезпечних космічних об'єктів -- це екранування планети від зіткнення. За допомогою могутнього буксирувальника на шляху небезпечного об'єкта ставлять перешкоду -- астероїд менших розмірів. Тоді траєкторія першого тіла зміниться внаслідок набутого під час зіткнення імпульсу. Цей метод "космічного більярду" може виправдати себе у разі протидії небезпечним об'єктам розміром у сотні метрів. Звичайно, такій операції мають передувати найретельніші балістичні розрахунки, причому треба мати можливість робити їх у найкоротші терміни.

Наступний підхід може мати на увазі знищення небезпечних космічних об'єктів чи роздроблення їх на такі фрагменти, наслідки зіткнення з якими будуть менш катастрофічними. Створення такої системи, звичайно, буде пов'язане з великими труднощами. Адже перехопити треба не літак, не супутник і навіть не боєголовку, а набагато міцніший і масивніший об'єкт, швидкість якого відносно Землі може досягати 72 км/с! Розрахунки показують, що поверхневим ядерним вибухом потужністю 1 Мт можна знищити астероїд діаметром 500 м; для астероїда діаметром не більше, ніж 1 км, уже доведеться застосувати заглиблений вибух тієї ж потужності. Зважаючи на сучасні технічні можливості, маса перехоплювача не може перевищувати 20 т, тому потужність вибухового пристрою буде не більша від 100 Мт, а максимальний діаметр об'єкта, який треба перехопити, буде в межах 3--5 км (!). Однак у наш час виведення в космос ядер-ної зброї заборонено міжнародними угодами.

Можна розглянути і варіант використання енергії кінетичного удару для руйнування небезпечного астероїда, але в цьому разі, маючи ту ж масу перехоплювача й ту ж швидкість зіткнення (приблизно 30 км/с), можливо зруйнувати лише тіло діаметром до 50 м. Теоретично можливі й інші способи руйнування космічних тіл, але реалізація їх поки що видається занадто сумнівною. Наприклад, про лазери в найближчий час навряд чи можна говорити серйозно, адже їхня реальна потужність поки що дуже далека від того, що хотілося б мати. Навіть базуючись на орбіті, сучасний випромінювач нав-ряд чи буде в змозі вразити ціль більшу, ніж середній супутник. Те ж саме стосується й плазмових генераторів, випромінювачів надвисокої частоти та іншої "екзотики".

Один з найбільш пророблених на сьогодні проектів запропонувало Науково-виробниче об'єднання ім. С. О. Лавочкіна. У ньому основними структурними підрозділами системи захисту Землі є наземно-космічна служба виявлення, космічна служба пе-рехоплення та наземний комплекс керування. Сама система має два ешелони -- далеко-го й ближнього, чи оперативного, перехоплення. Ешелон далекого перехоплення призначений для протидії великим, раніше виявленим об'єктам (розмірами понад 1 км), зіткнення яких з Землею може бути передбачене за місяці й навіть роки. Оскільки перехоплення таких тіл треба здійснювати на значній відстані, а схема перельоту до об'єкта здебільшого така ж, як і схеми польоту до інших планет, то перехоплювач доцільно створювати на базі вже наявних міжпланетних космічних станцій, використовуючи відпрацьовані на них технічні рішення. Ешелон ближнього перехоплення призначений для боротьби з небезпечними об'єктами в навколоземному просторі. Згідно з проектом на Землі на бойовому чергуванні постійно перебуватимуть ракети-носії з апаратами-перехоплювачами і навігаційною апаратурою (для високоточного визначення параметрів орбіти і фізичних характеристик космічного тіла). Апарат-навігатор стартує з деяким випередженням відносно перехоплювача і, проходячи поблизу цілі, передає відомості про об'єкт у наземний комплекс керування, де на їх основі уточнюють схему перехоплення, а потім передають на борт перехоплювача відповідні команди. Як носій пропонується використовувати російську конверсійну ракету, створену на базі МБР СС-18.

ДИСИПАЦІЯ ЕНЕРГІЇ β

–

-ПРОМЕНІВ... 25

ковалентні чи “частково ковалентні” [4] зв’язки, тоді як взаємодія на всіх

надмолекулярних рівнях структурної організації зумовлена силами нехімічного

характеру. Все це означає, що макроскопічні властивості визначаються

макромолекулярною структурою, але передаються через надмолекулярну

організацію, що залежить від дії зовнішніх полів на композит.

Під час розгляду структурної організації ми розрізнятимемо шкалу масштабів

і ступінь складності. Від шкали масштабів залежить “геометричний” рівень

структуроутворень, рухливість відповідних структурних елементів. Відповідно,

зростання складності структуроутворень має бути адекватно відтворене у

збільшенні власного часу життя. При цьому під 1,і

τ розумітимемо час осілого

життя в коливному або трансляційному режимі структурного елемента (морфози),

що є першим рівнем структурної організації, а під 2,і

τ – власний час життя цього

елементу як самостійної, тобто такої, яку можна простежувати прямими чи

опосередкованими методами, морфози.

Такий багатоступеневий структурний підхід відкриває можливості для

зіставлення результатів теоретичного розрахунку з даними експерименту і

визначити особливості поведінки гетерогенних систем на основі лінійних

гнучколанцюгових полімерів за опромінення їх β

–

-променями.

З’ясовано [5], що взаємодія

−

β -випромінювання з речовиною стає більш

значною завдяки перекриттю електронних оболонок атомів, унаслідок чого

виникають сили відштовхування і кулонівські сили. Це дає змогу описати процес у

вигляді атомного потенціалу Бора [2]:

( ) exp

Ze r

U r

r a

⎛ ⎞

= −

⎜ ⎟

⎝ ⎠

. (1)

Відповідно, величину сили взаємодії

−

β -частинки з атомом кола головних

валентностей ПВХ і ПВБ, визначимо як:

( )

dU r( )

F r

= − . (2)

Тоді умови можливого виникнення деструкції полімерної матриці під дією

−

β -випромінювання можна запропонувати у вигляді:

( ) раз

r F ≥ , (3)

де

раз 7 6

24 2

b a b

⎛ ⎞

= −

⎜ ⎟

⎝ ⎠

, згідно з [3].

Отож, основний вплив на деструкцію ПВХ і ПВБ систем мають лише ті

−

β -частинки, які потраплять у певний інтервал відстані

r від атомів полімерної

матриці. Значення

r визначимо з умови (3) у першому наближенні як:

c a

⎛ ⎞ ⋅

≤

⎜ ⎟

⎝ ⎠

, (4)

де

2 7

24 1

Ze b

⎛ ⎞

⎜ ⎟ −

⎝ ⎠

– стала для певного атома. 26 Б. Колупаєв

Під дією

−

β -частинок високих енергій можливе зшивання макромолекул

полімеру [5]. Характерно, що за відстаней між атомами макромолекул порядка

декілька ангстрем виникають сили хімічного зв’язку [4], наявність яких суттєва у

процесі дефектоутворення [1]. Відповідно до зробленого припущення,

потенціальну енергію взаємодії між атомами бокових груп сусідніх макромолекул

апроксимуємо потенціалом Морзе [2]. Це дало змогу визначити, що залежно від

міжмолекулярної відстані реалізовано спектр частотних коливань атомів бокових

груп макромолекул полімерної матриці від ωmax

до ωmin

. При цьому також

змінюється величина прицільного параметра

−

β -частинки, а сила її взаємодії з

атомом бокової групи макромолекули змінює знак [5]. Спочатку простежено

відштовхування між

−

β -частинкою і електронною хмарою атома, потім його

зміщення і притягання за рахунок утворення індукованого позитивного заряду з

послідовною його нейтралізацією. Отже,

−

β -частинка при її русі у ПВХ і ПВБ

поводить себе як джерело електромагнітного поля, яке збурює відповідні

коливання структурних елементів полімерної матриці (

ω = ). При цьому

іонізацію атомів ПВХ і ПВБ можуть здійснювати компоненти поля з частотою

ω ≥ ω0

, де ω0

– деяка середня частота, що відповідає рухові більшості електронів

у атомі. Тоді, згідно з [3], зміщення атомів полімеру по відношенню до

відповідного вузла (незалежно від того, чи є він фактичним положенням рівноваги,

чи ні) псевдорівноважний стан теж змінюватиметься у часі. Характерно, що у міру

зменшення енергії

−

β -частинки під час проходження через речовину, спочатку

домінує її взаємодія з акустичними коливаннями елементів структури, а потім з

оптичними [5]. При цьому переріз процесу взаємодії

−

β -випромінювання з

атомами ПВХ та ПВБ становить [5]:

σ = μπ = π μ rdr a

∫

, (5)

де μ – коефіцієнт перекриття.

Оскільки коливний спектр полімерного ланцюга ПВХ і ПВБ складається із

трьох складових [3]: крутильних, деформаційних і валентних коливань, тоді атоми

здійснюють гармонійні коливання з частотою [2]:

3 2

⎦

⎤

⎣

⎡

⎠

⎞

⎝

⎛ γ

ω =

m c

, (6)

Керуючись умовою резонансу як найбільш ефективного способу передачі

енергії

−

β -частинки атомам ПВХ і ПВБ, використовуючи аналітичний вираз

потенціалу Морзе [1] та диференціюючи його двічі за а при − = ξ

a r , маємо:

( ) ( )

( ) 2 2 exp 2 exp K a U = γ − γξ − − γξ m

⎡ ⎤

⎣ ⎦

. (7) ДИСИПАЦІЯ ЕНЕРГІЇ β

–

-ПРОМЕНІВ... 27

У випадку ξ = 0

2 2

K (a) = 2Umγ = 2Dγ . (8)

Відшукуємо:

⎠

⎞

⎝

⎛

a . (9)

Тоді, енергія поглинання

−

β -променів ПВХ (ПВБ) становить:

U υ

ω =

2 2

( , (10) )

де с і υ – відповідно швидкість світла і руху

−

β -частинки енергії ) E(ω .

Після перетворення рівності (10), з використанням (6) та (9), маємо:

U(ω) = cE(ω) , (11)

де

( )

( )3

⎟ γ

⎠

⎞

⎜

⎝

⎛

−

m D

c m

c – стала для даного атома ПВХ і ПВБ.

Завдяки такому резонансному поглинанню енергії U(ω) може настати

локальне руйнування (зшивання) цілісності структуроутворення ПВХ (ПВБ).

Енергія, яку передає

−

β -частинка ГПС, дорівнює загальній роботі, яку

виконують над окремими атомами речовини, кінцевим результатом якої є

виділення тепла. Визначимо, згідно з законом збереження енергії [5], локальне

нагрівання полімерної матриці, зумовлене дією на неї

−

β -випромінювання.

Будемо вважати, що кількість теплоти Q1, яка виділяється за одиницю часу в

одиниці об’єму системи, становить величину

∑ ( )

= ω

Q Ui i

. (12)

Якщо вважати, що кількість теплоти, відведена від системи за 1 с, дорівнює

( ) 2

T T0 Q = b − , (13)

де b – втрати енергії за рахунок теплопровідності; Т і Т0 – відповідно, температура

ділянок речовини, які нагріваються і термостату (термостатованого зразка), тоді за

умови Q1

> Q2

можлива, в локальному об’ємі системи, термодеструкція ( α

q′′ )

полімерної матриці. Відповідно

( ) ( ) α

∑U ω = b T −T + q′′

i i 0

. (14)

Визначено, що новостворені під дією

−

β -випромінювання мікродефекти

спричинюють неоднорідне локальне поглинання

−

β -променів і різну величину

коефіцієнта теплопровідності мікрооб’єму середовища, тобто виникає градієнт

властивостей системи [4]. У випадку опромінення зразка максимальна локальна

температура Ттах

виникає на межі утворення нової фази у вигляді межового

(граничного) (ГШ) шару. У процесі опромінення ГПС

−

β -частинками відбувається28 Б. Колупаєв

зростання величини Ттах рівно як і кількість тепла Q1, яке виділяється в ГШ. При

цьому вважатимемо, що кількість тепла Q2, яке відводиться від джерела за рахунок

теплопровідності, становить

Q div( gradT ) 2

= − λ1

, (15)

де λ1

– коефіцієнт теплопровідності ГШ.

Тоді для одномірного випадку за умови квазірівноваги у системі, маємо:

U ( ) ( ) q Q div gradT

i i 1 1

ω = α

′′ + − λ

∑ . (16)

Під час проведення експериментальних досліджень потік

−

β -частинок

перпендикулярний до поверхні зразка товщина якого h, а поверхня необмежена

(ø>>h, де ø – діаметр зразка), тоді співвідношення (16) представимо як:

( )

1 dx

d T

∑ i

ωi

= −λ

−

(17)

і після інтегрування з урахуванням граничних умов (при x=h, Т=Т0, а при x=l,

T=Tmax

) і неперервності теплового потоку, знаходимо

∑

− = ω

max 0

( )

T T Ui

. (18)

Отож, ступінь локального нагрівання за одиницю часу одиниці об’єму зразка

зумовлений станом межі поділу фаз і енергією поглинання системою

−

β -променів.

Визначимо відповідно до співвідношення (9) необхідні умови деструкції ПВХ

під дією

−

β -випромінювання. Керуючись результатами розрахунків, при

DC–H=8,34⋅10

-26

Дж; DC–Cl=4,58⋅10

-26

Дж; DC–С=12,01⋅10

-26

Дж; DН-H≅DC–H для атомів

ПВХ величина r* задовольняє умову 0,4⋅10

-11

м≤r*≤2,4⋅10

-11

м. Величину енергії

зв’язку (Di

) між елементами цієї атомної підсистеми ПВХ визначали методом ІЧС

[3]. З’ясовано, що найбільш інтенсивно виявляються коливання С-Сl на частоті

615 і 635 см

-1

, для них r*≤2,4⋅10

-11

м; а коливання С-С виражені дуже слабко і

слабко на частотах, відповідно, 764 і 837 см

-1

при r*≤0,9⋅10

-11

м. Деформаційні

коливання С-Н виражені сильно на частоті 1255 см

-1

і r*≤0,4⋅10

-11

м.

Для реалізації зшивання макромолекул ПВХ

−

β -випромінюванням

потрібно відповідно до співвідношення (15), щоб ω задовольняла умову

0,5⋅10

-1

≤ω≤1,2⋅10

-1

. Це відповідає величині енергії (17)

0,5⋅10

-26

Дж≤U(ω)≤3,0⋅10

-26

Дж за одиничної взаємодії атома ПВХ із

−

β -частинкою. Отримані результати задовільно погоджуються з твердженням про

те, що основним джерелом таких взаємодій є випромінювання атомів під час

збудження зовнішніх і внутрішніх електронів [5], а також ядерні процеси,

радіоактивний розпад і космічні промені [2].

Відповідно до співвідношення (18), визначимо ступінь локального розігріву

ПВХ за рахунок поглинання

−

β -променів енергії 2,32 МеВ. Розрахунки для

випадку одиничної взаємодії свідчать, що значення (Тmax–T0) близьке до нуля.

Однак у разі виконання умови Тmax>T0 починає зростати енергія коливального руху

елементів структуроутворення ПВХ. Це відповідно до співвідношень (8) і (16)

зменшує величину сили, що необхідна для здійснення структурних змінДИСИПАЦІЯ ЕНЕРГІЇ β

–

-ПРОМЕНІВ... 29

макромолекул (деструкція, зшивання, інші дефекти). Можливо, у полімерній

матриці в області, що відповідає T > Тmax як визначеній граничній температурі, у

ПВХ починаються локальні зміни, що поширюються на весь об’єм системи.

Справді з’ясовано, що для полімерів вінілового ряду найхарактерніша ланцюгова

деполімеризація, що супроводжується послідовним відривом мономерних ланок з

кінця макромолекули або за місцями слабких зв’язків [4]. Експериментальні

дослідження свідчать [3], що в адіабатному режимі простежено нагрівання

досліджуваних зразків за рахунок поглинання

−

β -випромінювання. При цьому

характерно, що у міру збільшення часу впливу

−

β -випромінювання на ПВХ

збільшується кількість утворених вільних радикалів, а вторинні реакції впливають

на подальшу деструкцію матеріалу. Своєю чергою, утворені структурні дефекти,

мабуть, більш інтенсивно поглинають енергію

−

β -випромінювання, оскільки

лінійність залежності ( )

Q = f t

порушується при t≥3⋅10

с [3].

Виконані дослідження засвідчили, що за допомогою потенціалів меж- і

внутрішньомолекулярної взаємодії (Леонарда–Джонса і Морзе), а також Бора,

можна описати процес взаємодії

−

β -випромінювання (Е=2,32 МеВ) з ПВХ (ПВБ).

При цьому як у випадку швидких, так і повільних

−

β -частинок домінують втрати,

спричинене іонізацією і збудженням атомів Cl, C, H. З’ясовано, керуючись

резонансними явищами у системі ПВХ+

−

β , потрібні й достатні умови деструкції і

зшивання макромолекул під дією

−

β -випромінювання. Локальне нагрівання ПВХ

(ПВБ), що при цьому простежено, зумовлене станом межі поділу фаз, яка виникає

в разі утворення дефекту в системі, і енергією поглинутих

−

β -променів.

Результати досліджень можуть бути використані в разі розробки полімерних

матеріалів, модифікація структури і властивостей яких відбувається

−

β -випромінюванням.

Содержание