Предмет астрономії та його особливості.

Астрономія (від грец. «астро» — «зоря», «номос» — «за­кон») — наука про небесні світила, про закони їхнього руху, будови і розвитку, а також про будову і розвиток Всесвіту в цілому.

Астрономія вивчає всю сукупність небесних світил: планети та їхні супутники, комети і метеорні тіла, Сонце, зорі, зоряні скупчення, туманності, галактики, а також речовину та поля, які заповнюють простір між світилами.

Астрономія істотно відрізняється від інших галузей природознавст­ва. В основі інших природничих наук лежить експеримент. Фізик чи хімік можуть штучно створювати ті чи інші умови і досліджувати, як зміна цих умов впливає на перебіг певного процесу.

Основа астрономії - спостереження. Вивчаючи потоки електро­магнітних хвиль від небесних світил, астрономи не тільки змогли визна­чити відстані до них, дослідити фізичні умови в їхніх надрах, встанови­ти хімічний склад їхніх атмосфер, з'ясувати внутрішню будову, але й на­креслити шляхи їхньої еволюції впродовж мільярдів років.

Короткий огляд об'єктів дослідження в астрономії

За багато віків свого розвитку астрономія накопичила величез­ний фактичний матеріал, який дозволяє скласти уявлення про будову Всесвіту в доступних для нас межах. Перш ніж розпочати вивчення ос­нов астрономії, корисно познайомитися з цими уявленнями.

Земля - це холодне небесне тіло кулястої форми з порівняно невели­кими розмірами - її радіус у середньому становить 6 370 км. На відстані близько 60 земних радіусів від Землі знаходиться її супутник - Місяць - також холодне кулясте тіло з розмірами, майже у чотири рази менши­ми за земні. Місяць обертається навколо Землі за 27,3 доби і супровод­жує її у річному русі навколо Сонця. Оскільки Місяць, як і Земля, сам не світиться, ми бачимо лише ту його частину, яка освітлена Сонцем - звідси різні форми видимого Місяця, так звані фази.

Окрім Землі з Місяцем, навколо Сонця обертаються ще 8 подібних тіл або планет, які мають різні розміри і перебувають на різних відстанях від нього. Два з них - Меркурій і Венера - ближчі до Сонця, ніж Земля, решта знаходяться далі. Меркурій, найближчий до Сонця, має майже у два з половиною рази менший радіус, ніж Земля. Венера, наша сусідка і друга числом планета, майже однакова розміром із Землею. Четвертий числом, і також наш сусід, але з іншого боку - це планета Марс. Він май­же удвічі менший від Землі за радіусом, знаходиться у півтора рази далі від Сонця, ніж Земля, і має два супутники - Фобос і Деймос. На відміну від Місяця супутники Марса - це невеликі тіла з середніми радіусами 14 км (Фобос) і 8 км (Деймос), які не мають правильної кулястої форми.

Меркурій, Венера, Земля і Марс належать до планет так званої зем­ної групи, бо, попри розбіжності у зовнішніх характеристиках, вони ма­ють між собою багато спільного.

Найбільша планета біля Сонця - Юпітер. Його радіус в одинадцять разів більший за земний; він перебуває від Сонця майже у 5 разів далі, ніж Земля, і має 28 відомих сьогодні супутників.

За Юпітером навколо Сонця кружляє Сатурн. Він має трохи менші розміри, ніж Юпітер, і вражає системою дуже яскравих кілець, які вид­но навіть у найпростіший телескоп. До сьогодні астрономи відкрили 30 супутників Сатурна.

Всі вищеназвані планети відомі з прадавніх часів, бо видимі на небі не­озброєним оком. Далі йдуть також великі планети: Уран з розмірами, май­же у 4 рази більшими за земні, що був відкритий за допомогою телескопа у XVIII ст. і має 17 супутників, та Нептун, до відкриття якого в XIX ст. при­вели теоретичні розрахунки на основі закону всесвітнього тяжіння; його система складається з 8 супутників, а розміри у 4 рази більші за земні.

Нарешті, найдальшою від Сонця (в 40 разів дальшою, ніж Земля) є невелика планета Плутон (відкрита у 1930 р.) із своїм удвічі меншим супутником Хароном.

Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун утворюють групу планет-гігантів, для яких характерні потужні аміачно-метанові атмосфери та, крім су­путників, системи кілець.

Окрім восьми названих великих планет, у Сонячній системі руха­ються ще десятки тисяч малих планет або астероїдів (переважно між Марсом і Юпітером), велика кількість комет, а також безліч окремих дрібних метеорних тіл, які час від часу влітають з великою швидкістю в атмосферу Землі, нагріваються у її щільних шарах і спалахують, ство­рюючи ефект «падаючих зір». Міжпланетний простір заповнений вели­кою кількістю пилу та газу.

Сонце та всі тіла, що обертаються навколо нього, утворюють Сонячну Як наймасивніше тіло серед інших, Сонце займає центральне положення в цій сім'ї. Воно у 109 разів більше за радіусом, ніж Земля, а його маса становить 99,86 % загальної маси всіх тіл, які входять до скла­ду Сонячної системи. Середня відстань від Землі до Сонця становить майже 150 мільйонів кілометрів. Сонце - найближча до Землі зоря - го­ловне джерело енергії в нашій планетній системі і «керує» рухом усіх тіл, які знаходяться біля нього.

Зорі дуже далекі від нас. Коли в середині XIX ст. вдалось виміряти віддалі до зір, то виявилося, що навіть найближча з них - Проксима із сузір'я Кентавра - така далека, що світло зі швидкістю 300 000 км/с летить від неї до Сонця 4,3 року. Інші зорі знаходяться ще далі. Є такі, від яких світло ле­тить десятки, сотні, тисячі й навіть десятки тисяч років. Щоб усвідомити масштаби відстаней між зорями, досить зазначити, що світло від Сонця ле­тить до нас лише 8,3 хвилини. Всі зорі за своєю природою схожі на Сонце і в той же час за своїми характеристиками можуть дуже відрізнятись від нього.

Дослідження показують, що більшість зір на нашому небі входять до так званих кратних систем - коли зорі, які ми бачимо поодиноки­ми, насправді складаються з двох, трьох чи й більшої кількості компо­нентів, що обертаються навколо спільного центра мас. Виявлено зорі різноманітної природи, встановлено шляхи їхньої еволюції.

В міжзоряних просторах знаходиться багато пилу і газу, які часом утворюють величезні за розмірами та об'ємом туманності. Газові ту­манності, поблизу яких є яскраві зорі, світяться. Пилові хмари, навпа­ки, мають вигляд темного провалля на яскравішому тлі.

Кількість зір на небі здається незліченною. Та виявляється, що неоз­броєним оком їх можна побачити не так вже й багато - лише близько З 000 водночас. Якщо ж поглянути на зоряне небо в телескоп або сфотографувати його, то виявиться, що насправді зір набагато більше. Проте розміщені вони на небі нерівномірно. Основна їх кількість зосереджена в районі іскристої стрічки Молочного Шляху (в Україні вживають назву Чумацький Шлях).

Телескопічні спостереження вже давно показали, що Сонце і всі зорі, які ми бачимо, являють собою лише мізерну частку велетенської за розмірами і кількістю складових зоряної системи під назвою Галакти­ка. Поглянувши на нашу Галактику здалеку, ми б побачили, що зверху вона схожа на спіраль з двома зоряними рукавами, а збоку нагадує дво­опуклу лінзу. Діаметр Галактики такий великий, що світло перетне його лише за 100 000 років. Сонце знаходиться приблизно посередині між око­лицями Галактики та її центром, між двома спіральними рукавами.

Та світ не закінчується за межами нашої Галактики. У Всесвіті є ба­гато інших зоряних систем, подібних до нашої. Вони знаходяться так далеко, що світло летить від них сотні тисяч, мільйони і мільярди років. У наш час дедалі досконаліші спостережні засоби дозволяють ви­являти в глибинах Всесвіту все нові й нові галактики.

Загальна кількість галактик повинна сягати багатьох мільярдів. Зібрані у скупчення різної потужності, вони утворюють своєрідну ажур­ну просторову сітку, де згущення, ланцюжки і надскупчення галактик оточують ділянки простору дуже низької густини. Вся видима частина Всесвіту, доступна сучасним засобам досліджень, називається Мета­галактикою. Можна припустити існування й інших метагалактик.

Все в навколишньому світі, куди б ми не подивились - від Сонячної си­стеми до грандіозних скупчень галактик - постійно змінюється і рухається. Планети рухаються відносно Сонця, Сонце разом з планетами - відносно зір, всі зорі - відносно центра Галактики, а вона, у свою чергу, - відносно інших галактик. В постійному розширенні знаходиться Метагалактика.