1.1 Уявлення греків про походження всесвіту і богів

Всесвіт греки уявляли у формі яйця, яке було розділене площиною землі, залитої морем, на дві півкулі: верхню – небо і нижню – тартар. В Стародавній Греції відображалися різні погляди щодо походження Всесвіту. Найбільш повно і ґрунтовно було уявлення еллінів стосовно виникнення і еволюції як Всесвіту, так і Землі, які викладені в поемі Гесіода «Теогонія» («Походження богів») (бл. 700 р. до н. е.).

За Гесіодом, первісно існував лише одвічний, безкрайній, темний Хаос. Саме в ньому містилося джерело життя. Тобто, все виникло з безкрайнього Хаосу як своєрідної сировини – весь світ і безсмертні боги:

«Прежде всего во вселенной Хаос зародился, а следом

Широкогрудая Гея, всеобщий приют безопасный,

Сумрачный Тартар, в земных залегающий недрах глибоких,

И, между вечными всеми богами наипрекраснейший, - Эрос

Сладкоистомный – у всех он богов и людей земнородных

Душу в груди покоряет и всех рассужденья лишает» [9, с.38].

Підкоряючись незбагненій силі, що змусила його обертатися і створювати, Хаос породив найдавніше у нашому Всесвіті – Час, елліни звали його як Хронос. Відтепер все відбувалося у часі, бо простір тільки зароджувався.

Після того як з’явилася Земля, Хаос породив три стихії – Вогонь, Повітря і Воду. Вслід за Хроносом виникли одночасно, немов брати-близнюки, Ерос (любов) і Антерос (заперечення любові).

Натомість Хаос породив щось подібне до себе – Ереба, як втілення мороку (пітьми). За ним – Нікту, темну без зіркову Ніч. А також – незбагненну безодню – Тартар. Тартар був самою порожнечею, чорною діркою, найжахливішим місцем у Всесвіті. На протязі всієї історії боги використовували його глибини як місце покарання – звідти скинуті у безодню не могли вибратися власноруч.

Однак від шлюбу Морока і Ночі народилися Ефір (Вічний світ) і Гемера (Сяючий день).

«Чорна Ніч і похмурий Ереб народилися з Хаосу.

Ніч же Ефір народила та Сяючий День, чи Гемеру.

Їх зачала вона в череві, з Еробом в любові побравшись.»

[11, с. 296].

Ереб і Нікта, окрім Ефіру і Гемери, мали ще інших дітей: сина Харона (похмурого перевізника через річку Стікс у царстві мертвих) та трьох дочок-близнюків – богинь помсти Еріній.

В міфах говориться, що залишки первісного Хаосу оберталися вже з величезною швидкістю і незабаром перетворилися на Яйце. Це Яйце було зародком Землі. Та ось воно розкололося на дві частини: верхня частина шкаралупи стала Зірковим Небом – Ураном, а нижня – Матір’ю Землею – Геєю. А рідина, що розлилася по всьому тілу Землі, Стала Безкрайнім Морем – Понтом, першим чоловіком Геї.

Гея – космічне божество, яке, за найдавнішими переказами та за Гесіодом, народилася вслід за Хаосом. Від Геї народилися Уран (небо) гори, Понт (море). Від кохання з першим чоловіком (своїм сином) Понтом народила Нерея, Тавманта, Форкія, Кето і Еврібію. У шлюбі з другим чоловіком (також зі своїм сином) Ураном народила титанів, кіклопів, гекатонхейрів. Була матір’ю людей і великою оселею мертвих, похованих в її лоні.

У Греції існував культ Геї – годувальниці всього живого, який посідав велике місце в шануванні предків. Вона вважалася також покровителькою дітей; її шанували як богиню врожаю (Гея Карпофорес - Плодоносна). Головні осередки її культу – Афіни, Спарта, Додона. З античних часів зберігся фриз із Пергамського вівтаря, на якому Гея зображена з рогом Амальтеї (символом достатку) в лівій руці.

Уран мав надзвичайну плодючість, однак його діти (передусім циклопи та гекатонхейри) були жахливі на вигляд і викликали огиду й ненависть у самого батька. Урану здавалося, що ці звіроподібні потвори одного разу повстануть і вб’ють його. Коли вони з’являлися на світ з черева Геї, він хапав їх і ковтав. Тих же дітей, які підросли, він скидав у Тартар – жахливу безодню, довічне місце ув’язнення в надрах (утробі) Геї, чим спричиняв їй важкі страждання:

«Дети, рожденные Геей-Землей и Небом-Ураном,

Были ужасны и стали отцу своему ненавистны

С первого взгляда. Едва лиш на свет кто из них появился,

Каждого в недрах Земли немедлительно прятал родитель,

Не выпуская на свет, и злодейством своїм наслаждался,

С полной утробой тяжко стонала Земля-великанша». [9, с. 40].

Врешті решт, викликавши з потаємних куточків душі річку розплавленого металу, Гея скувала серп, достатньо міцний, аби зрубати гору. Вона зійшла в Тартар, де знемагали її діти, й поцікавилася, у кого хватить сміливості підняти руку на навіженого батька.

Тієї ж ночі, коли Уран, сповнений пристрасті прийшов до Геї, з’явився Кронос, заховавшись у величезних складках тіла своєї матері. Дочекавшись слушної хвилини, Кронос вихопив серпа й в одну мить оскопив батька. Уран закричав, потік крові линув з рани. З краплин крові, що впали на землю, виникли мелійські німфи, гіганти, а також потворні істоти – фурії (еринії), яким довічно було суджено стати суддями смертних злочинців.

Покалічений і безпомічний Уран, заховавшись у небесній блакиті, зійшов зі сцени божественної історії. Натомість Кронос випустив на волю своїх братів та сестер – титанів, захопив верховну владу й одружився на своїй сестрі Реї.

Маючи приклад батька, Кронос побоювався, що його скинуть власні діти, тому й проковтнув щойно народжених від Реї немовлят: Гестію, Деметру, Геру, Аїда, Посейдона.

«Каждого Крон пожирал, лишь к нему попадал на колени

Новорожденный младенец из матери чрева святого:

Сильно боялся он, как бы из славних потомков Урана

Царская власть над богами другому кому не досталась.

Знал он от Геи-Земли и от звезеного Неба-Урана

Что суждено ему свергнутым бать его собственным сыном,

Как он сам ни могуч, - умышленьем великого Зевса.

Вечно на страже, ребенка, едва только на свет являлся,

Тотчас глотал он, а Рею брало неизбывное горе». [9, с. 41].

Мати Реї, Гея, допомогла донці врятувати шосту дитину – Зевса. Замість немовляти Кроносу дали проковтнути сповиті пелюшками каміння. Потайки Зевса переправили на острів Крит, де він у дитячі роки переховувався в гроті на горі Їда. Доглядали маленького Зевса німфи Адрастея та Ідея, які вигодовували дитину молоком божественної кози Амальтеї. Кожного разу, коли Зевс плакав або вередував, юні курети, що охороняли вхід до печери, співали та гуркотіли зброєю, щоб Кронос не почув дитячого плачу.

Змужнівши, Зевс вирішив помститися батькові. За допомогою своєї коханки Метіди, яка прислуговувала Кроносу, він зміг напоїти верховного правителя.

Це відбулася друга і остання зміна царювання серед богів. Але, як нам всім відомо Зевсові не вдалося відразу запанувати на Олімпі. Земля-Гея затаїла образу на нього і вирішила помститися за розправу з її дітьми-титанами. Вона полюбувалася з Тартаром і народила від уособлення порожнечі двох чудовиськ: страхітливого Тифона та змієподібну Єхидну. Боги здригнулися від жаху. Тифон володів різними голосами: міг відтворювати голоси богів, гавкіт собаки, рик лева, шипіння змії: «Часть его тела, выше бедер, была человеческой и своей огромной величиной возвышалась над всеми горами. Голова его часто касалась звезд, руки его простирались одна до заката солнца, другая – до восхода. Они оканчивались ста головами драконов. Часть его тела, ниже бедер, состояла из огромных извивающихся кольцами змей, которые, вздымаясь до самой вершины тела, издавали громкий свист» [21, с. 194].

Брати розділили світ на три царства і кинули жереб: Зевсу дісталося небо (зокрема, повітря й усі ті, хто їм дихає), Посейдону – море, Аїду – підземне царство тіней. Земля і Олімп залишилася в загальному володінні. Посейдон запевняв, що світ розподілений на рівних правах між трьома братами, синами Кроноса.

У подальшому космогонічні ідеї греків розвинулися і лягли в основу Олімпійської релігії.

Отже, уявлення греків про походження богів мали космологічний характер. Елліни наділяли незрозумілі їм природні явища та катаклізми магічними якостями, персоніфікували їх. Ці первісні уявлення про Всесвіт та божеств вплинули на подальше формування грецького пантеону богів, а також на зародження філософії – першооснови всіх наук.