Походження Сонячної системи

реферат

1 Формування Сонячної системи

У примітці до свого знаменитого трактату "Математичні начала натуральної філософії" Ньютон пише: "... дивовижне розміщення Сонця, планет і комет може бути тільки творінням всемогутнього істоти", проте, незважаючи на це зауваження великого Ньютона, вже в 1755 році на основі його ж законів руху відомий німецький філософ І. Кант (1724-1804) створив першу наукову гіпотезу походження Сонячної системи, яка отримала справжнє розвиток тільки в 40-х роках минулого століття. У своїй книзі "Загальна природна історія і теорія неба" ("Історія неба") Кант пише: "Всесвіт нескінченний у просторі та часі. Послідовне продовження миру на нескінченний час і простір здійснюється через утворення нових світів і загибель старих". Головна ідея гіпотези Канта полягає в тому, що зоряний світ стався з холодної дифузної матерії шляхом її конденсації навколо центрів надлишкової щільності під дією сили тяжіння. Народження окремої зірки, наприклад Сонця, супроводжувалося виділенням з первинного "хаосу" газопилової туманності з центральним згущенням (ядром), яке дало початок Сонця; планети та їх супутники відбулися з іншої маси такий туманності шляхом обєднання часток пилу і газу і почали потім рухатися в одній і тій же площині по кругових орбітах. Залишки речовини туманності дали початок кометам.

Відповідно до гіпотези Лапласа, французького математика і астронома, первинне Сонце утворилося шляхом гравітаційного (тобто під впливом сили тяжіння) стиснення газопилової хмари. Обертове прото- сонце продовжувало стискатися, а за законом збереження моменту кількості обертання швидкість його осьового обертання повинна була збільшитися і Сонце тому почало втрачати масу через відцентрових викидів своєї матерії. Таким чином, Сонце дало початок диску, що обертається, з якого утворилися планети. Гіпотеза Лапласа завдяки його імені як автора пятитомного трактату по небесній механіці стала широко відома. Проте критичні зауваження, висловлені в 1861 році Ж. Бабине і в 1884 році М. Фуше, надовго загальмували розвиток гіпотез у дусі Канта і Лапласа. Одне із заперечень зводилося до питання: якщо планети і Сонце відбулися з однієї обертається туманності, то чому тоді кутовий момент обертання Сонця складає лише 2%. тоді як планетам "належать" 98%, а маса Сонця приблизно в 700 разів перевершує сумарну масу всіх планет? Труднощі відповіді на це питання породила новий ряд нових космогонічних гіпотез; одна з них повязана з приливною взаємодією Сонця і проходить повз зірки з великою масою, інша - із захопленням газопилової хмари уже сформованим Сонцем і т.д., які увійшли до ще більшого протиріччя з даними спостережень оточуючого нас зоряного світу.

Тільки німецький фізик К. Вайцзеккер в 1943 році прийшов до висновку про необхідність розвитку космогонічних гіпотез в напрямі, запропонованому Кантом і Лаплас. Вайцзеккер застосував фізичну теорію турбулентності до розвитку первинної туманності і довів на цій основі можливість існування механізму перенесення кутового обертального моменту Сонця до планет: центральне тіло починає обертатися повільніше, а що утворилася планета - швидше.

Одночасно з Вайцзеккера гіпотезу Канта почали розвивати й інші вчені, в тому числі академік О.Ю. Шмідт (1891-1956) у створеному ним відділі еволюції Землі Геофізичного інституту Академії наук. Головну увагу Шмідт звернув на еволюцію протопланетної хмари, залишивши осторонь проблему невідповідності кутового обертального моменту Сонця і орбітальних моментів руху планет. В основі його гіпотези лежала ідея обєднання холодних пилових частинок в невеликі тіла - планетозималі. Шмідт показав, що газопилової хмари поле декількох оборотів навколо .У міру зіткнення пилових частинок один з одним і гальмування про газ вони гасили свої швидкості і починали осідати в екваторіальній області, де формували тонкий диск з підвищеною щільністю. Потім цей диск розділився на кілька кільцевих "зон харчування", в яких шляхом обєднання планетозималей, або процесу акумуляції, утворилися планети і їх супутники.

Дані геохімічних досліджень, проведених під керівництвом видатного радянського вченого академіка А.П. Виноградова (1895-1975), приводять до висновку про те, що в протопланетній туманності першими повинні утворюватися металеві (залізноо - нікелеві) ядра планет земної групи - Меркурія, Венери, Землі та Марса. Отже, у хмарі відбуваються процеси перерозподілу первинної речовини і зявляються області з високим вмістом металевого заліза. При цьому виникають сильні турбулентні руху. Далі, після появи планетозималей з розмірами близько 1 км і більше, починаються процеси, повязані з взаємним тяжінням цих тіл і частинок матерії хмари. Чисельні експерименти дають можливість пояснити деякі закономірності, про які вже згадувалося. Виявилося, що залежно від початкового розподілу планетозималей, їх загальної маси і загального сумарного перетину можна отримати модель утворення планет на відстанях від Сонця, відповідних вищевказаного закону Тіціуса - Боде. Це довели дослідження, виконані членом-кореспондентом Академії наук Т.М. Енеевим та його співробітниками. У хмарі, що містить кілька тисяч планетозималей, спочатку під впливом взаємного тяжіння утворюються так звані зони згущування, в яких в подальшому і йде процес плането - створення . При цьому найкраще відповідність спостережуваним величинам відстаням досягається для планет земної групи. Результати, отримані вченими в США, показують, що покладену в основу досліджень чисельну модель необхідно ускладнити за рахунок введення обурює впливу планет - гігантів. Облік впливу зовнішніх планет представляється цілком виправданим, тому що, за оцінками Є.Л. Рускол і В.С. Сафронова, швидкість формування планет - гігантів на порядок швидше, ніж планет земної групи, тому сучасні чисельні моделі поки дають лише уявлення про формування окремих груп планет.

2 ПОХОДЖЕННЯ ПЛАНЕТ СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ

Планети Сонячної системи складаються з сонячної речовини низьких енергій (ВНЕ), викинутого з глибин сонця в результаті руху його внутрішніх категоріях вибухів в ході його зоряної еволюції.

Перший вибух електронів стався 5, 726 млрд. років тому при переході його з рівня зірок-надгігантів на рівень зірок-гігантів. З осколків спочатку утворилася газопилова туманність, а з неї потім, з допомогою пульсуючих гравітаційних хвиль Сонця, сформувалися планети: Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон, Місяць.

Другий вибух стався 4, 5 млрд. років тому. При переході його з рівня зірок-гігантів на рівень зірочок головної послідовності. Цей вибух викликав безліч обурень, безладдя і деформацій. У початковій Сонячній системі відбулося:

зміна всіх параметрів руху планет;

утворення супутників з круглих масивних осколків Сонячного ВНЕ;

утворення кілець пилу і осколків сонячного ВНЕ навколо Юпітера і Сатурну;

утворення з сонячних осколків ВНЕ пояса астероїдів на орбітах між орбітами Марса і Юпітера;

утворення навколо Сонця другий газопилової туманності і формування з неї: Меркурій, Венера, Земля і Марс;

захоплення Місяця землею масивним осколком другого вибуху Сонця. Місяць стає супутником Землі.

утворення з осколків сонячного ВНЕ безлічі комет і метеоритів;

розплавлення поверхні Місяця. Відбувається розтріскування і первородного холодного базальтового тіла, покриття поверхні Місяця шаром порошкоподібних вибухових опадів сонячного ВНЕ.

Сонячний опік випалив з поверхні Місяця всі легкоплавкі і летючі хімічні елементи і їх зєднання. Відсутність на зворотному боці Місяця круглих "морів" підтверджує трагедію космічного нападу Сонця на маленьку беззахисну Місяць.

Делись добром ;)